Чому українські абітурієнти часто вибирають Європу як місце для здобуття вищої освіти? Відповідей на це питання є кілька. По-перше, цілком очевидно, що у світі європейська освіта цінується набагато більше, ніж українська. По-друге, багато хто хоче жити не в Україні, а для досконалого вивчення іноземної мови та підготовки до життя за кордоном найкращим варіантом є повне занурення у середовище відповідної країни. По-третє, спрацьовує банальний механізм цікавості: а як там у Європі життя?
Центральна Європа є найбільш компромісним варіантом у виборі між навчанням, скажімо, у Великобританії чи Австрії та вдома, в Україні. За порівняно невеликі гроші (або ж взагалі безкоштовно) у Чехії, Польщі та Словаччині можна здобути хорошу освіту, подивитися на всю Європу і водночас не обтяжувати батьків непомірними матеріальними проблемами – адже ціни на проживання та харчування тут не набагато вищі, а часом навіть і нижчі. Важливим фактором є також і близькість східно- та західнослов’янських мов.
Але чому саме Чехія? Декому не подобається надміру експресивний темперамент поляків та замалий вибір вищих навчальних закладів у Словаччині. Але більшість опитаних мною студентів зазначили, що навіть не задумувались про варіанти навчання у Польщі чи Словаччині, вибір Чехії був цілком спонтанним. Багато кого ще до вступу в університет захопила своєю красою Прага.
Крім того, серед трьох зазначених країн рівень життя у Чехії найвищий. За словами студентів, він їх повністю задовольняє, особливо коли йдеться про порівняння життя в Україні та Чехії. Багато речей, які, здавалось би, не є дуже важливими, роблять життя значно комфортнішим: зручний транспорт, розмаїття розважальних заходів та місць для відпочинку, розслаблений темперамент чехів, підтримувана естетика міст, чистіші, ніж в Україні, вулиці. Гуртожитки у порівнянні з українськими набагато кращі: тепло, цілодобове водопостачання, відсутність черг – все це показує, що в Чехії про студентів піклуються. Празькі ціни на житло, щоправда, кусаються.
На запитання «Чого бракує в Чехії?» чимало українців дали відповідь: відчуття дому. Вони відвідують Україну по мірі можливостей: хтось двічі на рік, а хтось і щомісяця. «Як би не добре жилося мені в чужій країні, все-таки я вважаю себе чужинцем»,- такими словами прокоментували свої відчуття близько половини опитуваних. Що є цікавим: до переїзду за кордон чимало людей, особливо молодих, планують залишитися там. У декого ностальгія зникає через рік-два проживання в Чехії, та нерідко вона зберігається і навіть стає причиною повернення додому. Людина постає перед складним вибором: або якісні умови життя, або перебування «не вдома». Але про це – докладніше у частині, де йдеться про плани студентів на майбутнє.
Навчальний процес у вищих навчальних закладах Чехії легший, ніж в Україні, - з цим згодні всі опитувані студенти. Нікому з них, на щастя, не знайомі випадки, коли викладач натякав би на те, що екзамен буде «платним», - а в Україні це, на жаль, не така вже й рідкість. Викладачі тут менш вимогливі, особливо у приватних університетах. Відсутність постійного контролю інколи стає причиною, за якою студенти не здають екзамени. Декому погано дається мова навчання – найчастіше це чеська та англійська, але зазвичай подібні складнощі долаються не більш ніж за рік. Російсько- та україномовні студенти з деяких державних університетів зазначали, що там можна зіткнутися з шовінізмом щодо них з боку викладачів.
Найбільше неприємностей спричиняє система видачі віз та робота чеської поліції для іноземців. Наприклад, моя знайома розповідала, що там майже ніхто не розмовляє англійською мовою – це виявилося дуже неприємною несподіванкою для неї, адже вона все життя прожила в Індонезії й не мала змоги вчити чеську спеціально заради кількамісячного перебування в країні. «Чехи мають багато чому повчитися у німців, - сказала вона. – В Берліні на поліції немає ні проблем з розумінням англійської, ні величезних черг, на відміну від Праги». Інколи працівники поліції для іноземців бувають некомпетентні.
Нерідко обурення та здивування викликають випадки, коли чехи відмовляють у видачі студентських віз. За словами знайомого, що займається перевезенням українців у Чехію на навчання, одного разу трапилася така історія: абітурієнт приїхав за туристичною візою в Прагу, вступив до Карлова університету, подав у посольство всі необхідні документи, але отримав відмову – до того ж без жодної аргументації. Дійшло до того, що у посольство телефонували з самого університету і просили поставити студентові візу, але навіть це не допомогло. На жаль, подібні випадки трапляються доволі часто. На законодавчому рівні ставлення до іноземців (до українців – особливо) непривітне. Це відчувають майже всі, хто має отримати візу, щоб перебувати на території Чеської Республіки.
Цікава ситуація склалась у стосунках українців та чехів у повсякденному спілкуванні. На роботі можна зустріти і позитивне, і нейтральне, і відверто негативне відношення до нас. Так, чехи зазвичай не висловлюють свого ставлення до українців прямо, але деякі з них не соромляться заявляти про свою «вищість» по відношенню до нас, прибулих. Таким чином, і ксенофобія, і упередженість – явища якщо не звичні, то, у всякому випадку, не поодинокі на роботі з чехами.
Але в студентських колах, за словами всіх моїх знайомих, взаємини чехів та іноземців в цілому нормальні. Чеські студенти відкриті й привітні до чужих культур. А яку приязнь викликає у них інтерес іноземців до їх власної країни! Вони із задоволенням допомагають також вчити чеську мову, а часом і самі просять, наприклад, навчити читати кирилицею або говорити найуживаніші фрази. Втім, до особливо успішних студентів з-за кордону чехи можуть ставитись із заздрощами. Але ця риса притаманна й українцям.
Наші студенти, за їхніми словами, нечасто відвідують чеські театри, але полюбляють місцеве кіно й музику. Більшість із них спілкуються і з чехами, і зі словаками, і лише четверта частина опитаних мною людей зазначила, що замикаються в колі своїх земляків та росіян.
Плани на майбутнє у більшості українських студентів дуже розмиті. Особливо це стосується тих, хто нещодавно розпочав навчання: поки що вони лише придивляються до Чехії та Європи в цілому як до можливого місця проживання. З вуст кількох студентів пролунала впевнена відповідь: «Я поїду додому». І їх не зупиняє ні погіршення рівня життя в Україні, ні посилення утисків свободи громадян з боку влади. Крім того, можемо ще й згадати про сумнозвісний «блат» - найбільш поширене явище вдома. Залишається сподіватися на те, що європейську освіту оцінять гідно і можна буде знайти хорошу роботу з розміром зарплати, що перекривав би всі недоліки проживання в сучасній Україні.
Намагання залишитися в Чехії закінчуються по-різному. Українцеві без досвіду важко знайти тут роботу за спеціальністю, зазначили кілька випускників празьких університетів. Лише п’ятій частині з тих, кого я опитував, вдалося попрацювати у сферах, в яких вони навчалися. Також розповідали про численні співбесіди, які закінчувались нічим. Звісно ж, чехи з більшою радістю беруть на роботу своїх земляків, але припускають, що українці також мають достатній потенціал, аби працювати в них. Втім, не так часто вони його виявляють. Для багатьох робіт потрібне чудове володіння чеською, а кількарічне перебування в країні нечасто може забезпечити відповідний мовний рівень. «Але хороша робота не обов’язково має бути за спеціальністю, чи не так?» - оптимістично зазначив мій знайомий. Важко з ним не погодитись, але навіть таку роботу ще треба знайти…
Існує й альтернативний варіант: виїзд до інших країн, можливо, навіть за межі Європи та країн СНД. Але подібний крок буде ще важчим, ніж переїзд на навчання за кордон… Тому випускники або намагаються влаштуватися в Чехії, або розраховують на Україну. Та цілком можливо, саме пошуки долі в далеких країнах можуть закінчитися успіхом. Мене дуже втішили слова випускниці чеського економічного університету: «Я сповнена оптимізму навіть незважаючи на те, що за два роки після випуску не працювала за спеціальністю більше трьох місяців. Я змінила чимало робіт в Чехії і зараз хочу податися в одну з країн Британської Співдружності. На крайній випадок я знаю, що не залишуся без шматка хліба і вдома, але хочу спробувати реалізувати себе там. Не знаю, чи вдасться мені це, але точно знаю, що без оптимізму я не зможу влаштуватися ніде. Тому я кажу всім знайомим, що надто швидко опускають руки і йдуть на некваліфіковані роботи: більше сміливості»!
Щиро сподіваюся, що приклад її завзятості надихне й інших випускників на рішучі кроки. Для тих, хто хоче їхати додому, їхній вибір також може виявитись не найлегшим випробовуванням. Та, в будь-якому випадку, людині варто намагатися влаштуватися там, де вона найкраще почувається – вдома чи ні.
Іван КРУПСЬКИЙ,
студент Метропольного університету,
спеціально для "УГ", Прага.
| < Попередня | Наступна > |
|---|
